1. На сьогодні в ЄС маємо підірвані основи демократії, основи правових систем, можливо, навіть основи цивільності. Ми спостерігаємо зміну суспільного договору, в якій відсутні парламентські дебати.
2. Протягом року кожного дня ми наближаємося до тимчасових істин. Але наука сьогодні не знає, що вона може знати завтра. Немає жодних довготермінових досліджень будь-якого типу.
3. Виникає страх із-за невизначеності. Політики намагаються нашвидкоруч дати прагматичні швидкі відповіді на непрості ситуації, а внаслідок цього отримуємо самодинамічні дискурси.
4. Держави допускають «політику вигнання». Це неприпустимо в умовах демократії.
5. Дискусія про «повернення базових прав» – нелегітимна і дуже небезпечна. Наші права ми набуваємо при народженні. Вони є невід’ємними і неподільними. Насправді ніхто ніколи не відбирав наші права у нас, тобто ми маємо їх. Їх тимчасово обмежили, це щось інше, аніж «брати» їх, тому слід терміново припинити розмову про «взяті-повернуті» права. Нікому не потрібно «заслуговувати» свої базові права, чи «кваліфікуватися» для них. Навіть найжорстокіші вбивці і терористи зберігають права людини.
6. Громадяни в демократії принципово рівні перед законом. Але сьогодні із-за неправильного дискурса з’являються дві поляризовані групи. Видається, ніби одна має більше прав ніж інша.
7. Ми зараз дуже швидко і просто семантично вступили в дискурс, який порушив два табу: поставили під сумнів рівність перед законом і висунули впевненість в гіпотетичній небезпечності людини.
8. Протягом 2000 років в нашій системі права діє приницип «dubio pro reo». Він означає, що у випадку сумніву рішення приймається на користь обвинуваченого. Це означає, що поки ніхто не вчинив злочин, особа може бути підозоюваною, але буде покараною може бути лише в тому випадку, якщо вона вчинила злочин. В теперішній же ж ситуації дозволяємо державі сказати: «поки ви нещеплені, ви є гіпотетично заразними, я гіпотетично оголошую вас небезпечною людиною». Але ж ніхто цього не доводить. То ж це означає, що ми бачимо тенденцію до втрати правового принципу in dubio pro reo.
9. Людина, яка заражає іншу людину, в зараженні невинна (звичайно, якщо вона не має наміру заразити).
10. Є багато випадків, коли в кімнаті кілька людей, один інфікований і не знає цього, а наступного дня двоє-троє з групи інфіковані, але троє інших – ні. Це означає, що не всі інфікуються автоматично, а відтак, невакциновані не обов’язково заразні. Покарання за гіпотетичну небезпеку не є можливим в правовій державі.
11. Юридично, людина не має права на неотримання проблем, в тому числі, зі здоров’ям: ні права на неінфікування, ні права на непотрапляння в нещасний випадок, ні права на позбавлення інших ризиків життя. Якщо людина боїться тієї чи іншої події, вона себе від неї вберігає. Страх залишається при людині, і вона не має права екстраполювати (екстерналізувати) його на інших людей в суспільстві. Екстерналізація страху не може бути основою вільного суспільства.
12. В демократичних державах міністерства і влада загалом в ситуаціях кризи зобов’язані заспокоювати, а не лякати. Своїми істеричними реакціями уряди не лише налякали людей, а й вселили їм почуття провини. Страх і провина – це дві дуже неприємні емоції, які викликають агресію.
13. Насаджуючи почуття провини, ми відходимо від принципу відповідальності за власне життя і здоров’я.
14. Ми почали індивідуалізувати загальну систему права і вважати, що ми маємо право вимагати в держави захистити своє індивідуальне право, скажімо, на чисте повітря (право на яке можна посилатися в суді).
15. Дотепер, класичні права людини стосувалися або свободи або рівності. Ми мали політичні цілі – захист навколишнього середовища і чисте повітря. Це політичні цілі, а не індивідуальні права. Сьогодні в цій сфері відбувається зсув. Фактично ми бачимо зсув цілої системи права. Ми стаємо суспільством вимагання: «якщо держава для мене не вирішить питання навколишнього середовища, то я можу подати на неї в суд». В будь-якому випадку, обов’язково треба когось звинуватити. Ми більше не припускаємо, що існують помилки. І, часом, люди, що їх допускають, не є підсудними, навіть коли наслідки – трагічні. Ми втрачаємо розуміння того, що щось негативне може статися без того, що хтось в цьому винен.
16. Ми спостерігаємо дискусію, в якій наше тіло політизується, в якій воно більше нам не належить, воно належить політиці.
17. Раніше ми могли дозволити собі похворіти, а сьогодні ідея про те, що можна залишитися вдома на лікарняному, майже неприпустима. Ми, очевидно, більше не сприймаємо хвороби, оскільки нами керує спонукає необхідність ефективності. Тому що всі повинні йти на роботу. Це несприйняття змінило суспільство у його здатності боротися з такими речима, як ми маємо зараз.
18. Визначення здоров’я ВООЗ. Здоров’я – це благополуччя фізичного, психічного та соціального стану, а не лише відсутність хвороб. І це зараз мало би бути надзвичайно актуальним. Якщо у нас немає корони, значить ми здорові. А отже, якщо ми страждаємо від депресії, ожиріння і в нас нема корони – значить ми здорові. Подумайте про це: на скільки те, що ми робимо є розумним?
19. Те що люди помирають – не є політичним аргументом. Питання в тому, які люди в яких умовах помирають, і саме там знаходиться питання пропорційності – люди також помирають від депресії, хтось стрибає з балкона через корону, а хтось – від обмежувальних заходів, але за ними немає камери, немає ліжка інтенсивної терапії. Чи не варто подивитися на те, що ще відбувається в суспільстві? Вже не кажучи про глобальний південь, де, до речі, ми бачимо дуже неприємні цифри, скільки дітей зараз може померти з голоду… Так нещодавно ООН говорила про 250 мільйонів дітей, які із-за економічної шкоди через карантинні заходи по всьому світу, швидше за все, помруть від голоду. Звичайно, ми не читаємо це у вечірніх новинах, бо на цьому не зосерджується фокус дискусії, а відтак, туди не потрапляє наша енергія. Ми зупиняємося на вузькому аспекті. Ми можемо говорити про те, щоб робити все можливе, щоб уникнути перевантаження наших лікарень. Але питання полягає в тому, чи робимо ми все, що можемо, не загрожуючи іншим, чи робимо все, що можемо і загрожуємо іншим? Це велика різниця.
20. Я бачу, що до корони застосовний закон динамічного розвитку: тут ніхто нічого спеціально не хотів, але ви, мабуть, можете знайти кілька аргументів, щоб сказати, що минулого року ми запанікували під імпульсом кадрів з Бергамо. І, так би мовити, «залізли на дерево» і не можемо з нього зійти. Більше того, перескакуємо з одного дерева на друге (статистики, карантини, тепер вже й сертифікати). І ніхто не подумав про те, щоб перше «злізти з дерева». Подивитися із теперішньої перспективи на те, що насправді відбувалося спочатку.
21. Центральне питання корони – гідність проти життя: чи ви можете заборонити дідусю бачити своїх онуків? Карантинні обмеження сприяли самотності старих людей, і цим порушили їхню гідність. В Конституції гідність стоїть на першому місці. Вона стоїть над життям. Гідність є непорушною, в той час як життя – прохідне. Суспільства відучені думати про те, що життя швидкоплинне. Навіть церкви забули, що їх завдання полягає в тому, щоб вказати на те, що життя є «плинним» (має здатність закінчуватись). Тільки людська гідність насправді визначає людину сьогодні в цьому суспільстві в цей час.
22. У Німеччині прийняли закон про евтаназію незадовго до корони, у лютому 2020 року. Федеральний конституційний суд виправдав Закон тим, що захист життя, спрямований проти автономії людини, суперечить гідності, яка є центром системи цінностей. По ідеї, всі, хто старший 70 років, на початку першого локдауну могли сказати, що хочуть бачити онуків вже, бо не знають, чи завтра будуть живі, і ця їхня автономія є вищою від обов’язку держави до захисту життя.
23. «Вважайте найбільшою дурістю ставити оголене життя над тим, заради чого варто жити».
24. Нещодавні зміни до німецького закону про захист від інфекцій не обмежать його дію в часі. І «інциденти» (позитивні результати тестів), на основі яких обмежуються права людини, є визначені самовільно. Вони не відповідають принципу пропорційності. Ми завжди повинні пам’ятати, що обмеження основних прав насправді потребують перевірки на пропорційність.
25. Спочатку тіло стає політичним. Ми заходимо у вічні дебати, що наше нездоров’я може дорого коштувати суспільству. Ми можемо зайти так далеко, що наше катання на лижах може бути визначено занадто небезпечним, і суспільство може відмовитись платити за зламану на лижах ногу. Чи коли в людини діабет, ми можемо відмовитись платити, якщо вона сама собі нашкодила. Ми йдемо так далеко, бо у нас з’явилися кращі варіанти «вимірювання» (тестування, дослідження) тіла. І тіло стає сильно політизованим: якщо у вас нема оптимального тіла, то треба його здобути. «Як це не бігав 20 км і не робив йогу?» На людей чиниться надзвичайний тиск, який можна використовувати в політичних цілях. Ми все оцифруємо зараз, а також збережемо все в цифровій формі і незабаром наше цифрове здоров’я за допомогою «паспорта» буде основою наших базових прав? Ми більше не захищені від зловживань.
Ulrike Guérot, Professorin für Europapolitik und Demokratieforschung an der Donau-Universität Krems, Gründerin des European Democracy Lab (EDL) in Berlin
