Хто такі мілленіали?
Покоління мілленіалів, тобто народжених у 1980-х та 1990-х – ровесники незалежності та євроінтеграції України. Це – покоління людей із новими цінностями, для яких повага та соціальна відповідальність є ключовим імпульсом поведінки. Вони готові pro bonoроками робити корисні для суспільства речі, іноді на шкоду своїм інтересам. З іншого боку, вони не робитимуть того, що їм нецікаво, і де цінується не праця, а зв’язки. Наприклад, українські випускники університетів західних країн або топових вузів України краще не підуть працювати взагалі, аніж працюватимуть у закладах, де практикується кумівство та хабарі. Відчувши смак самоповаги і гордості за розумом та волею здобуті знання, смак життя, де цінність людини будується на її досягненнях, надто важко повертатись до реальності країни, у якій навіть диплом можна купити за гроші.
Однією із показових сфер, у яких можна бачити розчарування молоді у сподіваннях на європеїзацію та некорумповану можливість власного соціального росту, є наука. У той час, коли Україна не може запропонувати талановитому вченому нічого, окрім низької зарплатні та відсутності умов для досліджень, західні країни вже організували програми стипендій, які «виловлюють» найталановитіших випускників для післядипломного навчання, а згодом дають можливість світової академічної чи технічної кар’єри з високим рівнем життя. Тому українські студенти дедалі частіше подають документи до західних вузів та після навчання намагаються знайти роботу у відповідній країні.
Чому молодь залишає країну? При опитуванні молодих людей віком від 18 до 35 років виявилося, що для 72% з них основною мотивацією виїзду за кордон є зарплата, при цьому власне гроші для них не мотив. Судячи із загальної характеристики мілленіалів, можна зробити висновок, що їм просто комфортніше жити у тих країнах, де не практикується підкуп та кумівство, де власні заслуги, залишаючись у правовому полі, означають для них бонус для вищого стандарту їхнього життя.
Крім прагматичного «кращого життя», українські мілленіали прагнуть бути почутими. Відомо, що у світі внаслідок природного «конфлікту поколінь» молодь (діти) чинить опір старшому поколінню (батькам). А в Україні такий опір віднедавна характеризується ще й «культурним зіткненням» – молодь опирається радянській ментальності, насиченій сексизмом, потребою мати самому і насаджувати іншим гіпертрофоване почуття провини, та нав’язуванням власних цінностей іншій людині замість прийняття її свободи.
Звідки воно взялося, це покоління українців, яке «опирається»? Яке замість того щоб «будувати Україну», роз’їхалося по світу? Очевидно, що виникло воно із нездійснених мрій про життя «як в Європі».
Подивимося, як це відбувалося історично. На початку 1980-х та 1990-х, після розпаду Радянського Союзу, все, що належало УРСР, почали приватизувати люди, які знаходились найближче до певних лідерів радянської влади, бо володіли «інсайдерською» інформацією. Колись спільну власність деякі з них купили за копійки і «за ніч» стали мільйонерами. Згодом за рахунок свого багатства вони легітимізували себе як владу, забезпечили своїх ставлеників в уряді та парламенті і «приручили» ЗМІ. Ця нова влада все ж хотіла заслужити визнання світу. Можливо, їй це потрібно було для того, щоб в іноземних банках вільно тримати гроші, а можливо, вона справді хотіла зробити Україну сучасною європейською державою… Скоріш за все, меркантильні інтереси та високі прагнення просто поєдналися у нероздільний клубок амбіцій та дій.
Якою б не була причина, шлях на «європеїзацію» був започаткований: у 1994-му Україна позбулась ядерної зброї, у 1995-му стала членом Ради Європи, а відтак зобов’язалася поважати права людини. І нарешті у 1998 році президент підписав указ про схвалення Стратегії європейської інтеграції України. На практиці ані тодішній президент Леонід Кучма, ані його оточення цієї інтеграції не хотіли, бо могли закріпитися при владі лише за відсутності тиску та контролю Європи за рівнем корупції в Україні. Довгий десяток років при владі залишалися «свої» з оточення перших президентів України і новоспечених олігархів.
Прикрим, втім, природнім є те, що на кінець 1990-х нового покоління незалежної України – покоління, не відзначеного «(анти)комуністичним минулим» – ані в парламенті, ані в уряді не було. Не було, і бути не могло, бо це покоління було дітьми та підлітками.
Відтак європейська інтеграція була проголошена, але по факту не відбувалася. Внаслідок цього з’явилися дві паралельні реальності – реальність влади, яка ніколи і не планувала по-справжньому запроваджувати європейські стандарти, і реальність післярадянського покоління, яке у процесі дорослішання вчилося думати по-європейськи, навчалося в Європі, подорожувало, переймало західні цінності через культуру та саморозвиток.
Такі освітні програми, як TEMPUS та ERASMUS Європейського Союзу, такі конференції, як європейський форум Alpbach, і стипендії таких інституцій, як DAAD, масштабно посприяли формуванню нового «європейського» менталітету українського студента. Така інтеграція відбувалася завдяки відкритості західної освіти до українських студентів, хоча певні зусилля зі сторони української влади також мали місце. Так, вітчизняні університети почали переходити на Болонську систему, яка полегшує процес академічного обміну кадрами. Українська влада вибрала європейську інтеграцію у сфері освіти, оскільки так вона могла наглядно показати «реальність європеїзації» без негайної демократизації органів управління. Іншими словами, зміни у сфері освіти не загрожували статкам представників влади.
Проте зіткнення цих двох реальностей – старої системи і нового (вимогливого) покоління – вилилось у Помаранчеву революцію 2004 року.
Так само прикрим, але природнім є те, що ця революція не вдалася з точки зору очищення влади і її переходу до нового покоління українців. Тому що те нове покоління – студенти й нещодавні випускники – було не готове до перебирання управління на себе, оскільки не мало ні досвіду, ні впевненості, ні гніву.
А вже через 10 років (Євромайдан, а їм – за 30) гніву вистачило, і деяким представникам «українського мілленіаліуму» таки вдалося потрапити в апарат управління державою. Є приклади, коли колишні активісти стали депутатами Верховної Ради, чиновниками міністерств і навіть заступниками міністрів. Нарешті час дозволив їм втрутитись у побудовану олігархами систему.
Представники активної частини такої молоді в Україні, яка не є депутатами чи чиновниками, намагаються брати участь у державотворенні, запроваджуючи такі ефективні організації, як Реанімаційний пакет реформ, «Стопфейк», Український кризовий медіа центр, «Донбас SОS», «Тепле Місто» та інші інститути громадянського суспільства, що пропонують потрібні проекти заради підвищення свідомості громадян. Крім того, довгоочікувана євроінтеграція нарешті по-справжньому почала здійснюватися: набрав чинності Договір про Асоціацію, а в Європу можна їхати без віз – щоб повернутись.
То чого ж знову не вистачає тій молоді, яка їде і не повертається? Основним мотивом є усвідомлення того, що європейська інтеграція відбулася лише символічно та вибірково. Сподівання на євроінтеграцію «помирали» так довго й болісно, що виявилось простішим їх позбутися. «Простіше» самому переїхати до Європи і заново вибудовувати свою ідентичність, соціальну позицію та коло однодумців, ніж вибудувати Європу в Україні.
Особисті інтереси політикуму як в 1990-х, в 2000-х, так і в 2018-му ставлять нездоланні перешкоди на шляху до справжньої євроінтеграції. А це сприяє політичній апатії молоді. 65% опитаних ровесників незалежності в Україні (народжені на початку 1990-х) не цікавляться ні загальноукраїнською, ні локальною політикою. Причинами цього є недовіра до політиків і, найважливіше, неможливість вплинути на ситуацію.
Між представниками влади і громадянами зростає прірва непорозуміння, коли перші взагалі не уявляють реальності людини, зарплатня якої становить 100-230 євро, а другі обурюються та переповнюються ненавистю до чиновників, яких вони бачать на розкішних курортах з фото в Instagram. Влада не розуміє обурення населення, яке, в свою чергу, не розуміє скупості влади. Ця ситуація унеможливлює зміни та розвиток.
Та й як можна вільно цікавитись політикою чи намагатися вплинути на неї, якщо в суспільстві існує обмеження на вільну критику? Коли тих, хто відверто говорить про посилення корупції, влада називає ворогами, а представники громадянського суспільства (читай – активісти) – «зрадниками»?
Таке «автоматичне клеймо зрадника» на тих, хто має іншу думку, є посяганням на свободу критичного мислення. Але критичне мислення є необхідним для демократичного суспільства. Клеймо на критичне зауваження по відношенню до влади, політичних рухів чи системи деморалізує й деактивізує громадян, які хочуть зробити свій внесок у побудову нової України. Не у всіх вистачає сили «стояти до кінця» і гніву, «щоб проривати барикади». Революція не може бути новим способом життя, адже мета революції – створення імпульсу для сталого розвитку, щоб можна було повернутись до щасливішого повсякдення.
Незважаючи на це, навіть «українське громадянське суспільство» повчає та контролює (молоду) людину і її державницьку позицію замість того, щоб контролювати владу. Авторитарні методи управління у застосунку до критично мислячих людей унеможливлюють саме управління. Намагання підняти «бойовий» дух молоді шляхом, наприклад, націоналістичної ідеї взагалі є контрпродуктивним. Мілленіалам не притаманна насаджувана старшим поколінням образа на інші нації за історичну несправедливість та образа на Європу за нерозуміння права українців на образу.
Від ровесників євроінтеграції вимагають вибрати – чи вони є на боці історії чи на стороні права. Можливо, це буде відкриттям для багатьох із нас, але саме право (щонайменше, права людини), а не історія взаємних образ є критерієм правди для нового покоління українців. Розум, а не емоції є джерелом справедливості для них.
Конструктивна атмосфера для побудови євроінтегрованої України – це атмосфера, де правда і справедливість не розмінюються на тиск, зв’язки й гроші, де право не змінюється щодня у залежності від волі олігарха, де думка є пріоритетом в освіті, а повага до іншої точки зору, іншої людини та іншої нації – основою виховання. Останні два елементи є джерелом зміни поведінки у суспільстві, якої можна досягти кожному українцю, якщо кожен свій вчинок робити свідомо, запитуючи себе: чи не шкоджу я зараз своєму майбутньому у правовій державі? Своїм ідеалам? Своїй дитині?
Покоління мілленіалів – глобально орієнтоване і парадоксальне. Воно цікавиться іншими державами, націями, людьми або не цікавиться ними взагалі. Воно відчуває однаковий біль від трагедії сирійської дитини чи української або не відчуває болю взагалі. Йому неможливо нав’язати свої мутовані цінності, а спроба примусити до них викликає опір, і серед іншого, спонукає їх залишити кордони своєї батьківщини.
Марта Барандій та Анастасія Ареф’єва
